Звичай – правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого періоду часу.

Звичай був джерелом права протягом всього існування і формування римського права та права кожної держави із національним законодавством.

В період з 753 по 510 рр. до н.е. звичай тісно був пов'язаний із діяльністю царів, які його частково формували та уточнювали своїми вказівками.

Вважається, що перші письмові звичаї зафіксовані у Законах ХІІ таблиць Хаммурапі, сформованих близько 450 р. до н.е., які протягом певного періоду знаходилися на центральній площі міста для загального ознайомлення. Зміни до них не вносились.

Ще одним джерелом звичаю вважаються Закони Соломона, які стосувалися норм кримінального права, правил землекористування, сімейного, спадкового, торгового права.

Дані закони фіксували формальну рівність всіх громадян, а також встановлювали необмежену владу батька у сім'ї.

Паралельно розвивалися два види звичаїв:  mores majorum – звичаї предків та consuetudo – звичаї, що сформувалися як приклади із судової практики.