Правотворчість – один із напрямів діяльності держави, що спрямований на встановлення (санкціонування), зміну або скасування правових норм.

Ознаками правотворчості те, що вона:

-                     здійснюється лише уповноваженими державними органами або з участю всього народу (шляхом референдуму);

-                     полягає у створенні, зміні чи скасуванні правових норм;

-                     здійснюється згідно з процедурою, визначеною законом;

-                     має конкретно-цільову та організаційну спрямованість;

-                     здійснюється з дотриманням певних принципів.

Серед принципів правотворчості розрізняють загальні та спеціальні.

Зокрема, загальними принципами правотворчості є:

-                     гуманізм, тобто здійснення її на засадах загальнолюдських цінностей, врахування міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їх втілення в життя;

-                     демократизм, тобто вираження у ньому волі народу, а також безпосередня або через обраних ним представників участь народу у розробці та прийнятті правових актів;

-                     законність, тобто ухвалення правових актів відповідно до визначеної законом процедури;

-                     гласність, тобто відкрите для громадськості, вільне обговорення проектів правових актів, інформування про його результати населення та доступність процедури їх оприлюднення;

-                     науковість, тобто ефективне використання досягнень науки при розробці проектів нормативних актів, проведення їх незалежної наукової експертизи;

-                     системність, тобто узгодження кожного правового акта з іншими правовими актами у межах правової системи.

А спеціальними принципами правотворчості є:

-                     оперативність, тобто оперативне врахування тих змін, що відбуваються у суспільних відносинах та приведення у відповідність з ними змісту норм, які врегульовують ці відносини;

-                     поєднання динамізму і стабільності, тобто створення стабільного нормативного акта і одночасно передбачення можливості внесення до нього змін та доповнень;

-                     плановість, тобто врахування черговості прийняття правових актів за їх значенням та іншими факторами;

-                     професіоналізм, тобто залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів з відповідних галузей науки і практики, насамперед юристів, які володіють необхідними знаннями і досвідом правотворчості;

-                     техніко-юридична досконалість, тобто розробка правових актів з урахуванням правил, способів і прийомів юридичної техніки, що сприяє чіткому викладенню змісту правових норм, запобіганню можливості багатозначності їх тлумачення та суперечностей між окремими правовими нормами;

-                     урахування наявного досвіду правотворчості тощо.

Серед форм участі держави у правотворчості розрізняють:

1)                 безпосередню, коли правовий акт створюється безпосередньо уповноваженими державними органами чи посадовими особами. Така правотворчість є найпоширенішою, а її прикладами акти парламенту або Президента;

2)                 санкціоновану, коли державні органи санкціонують народні звичаї або акти, прийняті недержавними, наприклад релігійними чи іншими громадськими організаціями. Так, Українською державою санкціоновані такі релігійні свята, як Різдво Христове, Трійця та Великдень;